Придністровська дисидентка, яка втекла в Україну
Молода активістка, яка задокументувала жахливі умови в придністровській армії, опинилася в Україні після вторгнення Росії.
Придністровська дисидентка, яка втекла в Україну
Молода активістка, яка задокументувала жахливі умови в придністровській армії, опинилася в Україні після вторгнення Росії.
Ларисі Калік завжди було тісно у Придністров'ї. 22-річна письменниця почала бунтувати ще дівчинкою, яка виросла в Тирасполі, фактичній столиці сепаратистського регіону. Завдяки її допитливому розуму, школа їй здалася нудною та нецікавою, і вона почала пропускати заняття.
«Я віддавала перевагу самоосвіті», — сказала вона IWPR. «Моя мати говорила мені, що я маю взяти на себе відповідальність за пропуск школи та за наслідки, пов'язані з цим. Я знала, що можу впоратися з обома».
Після закінчення школи Калік хотіла навчатись в українському виші, але оформлення документів було складним, не в останню чергу тому, що «шкільні документи з Придністров'я ніде не визнаються».
Смуга землі між річкою Дністер та Україною вважається на міжнародному рівні невід'ємною частиною Молдови, незважаючи на те, що вона не контролюється Кишиневом із 1992 року.
Зв'язки Придністров'я з Росією зробили Москву легшим варіантом. Лариса вступила на факультет антропології Московського РДГУ і розпочала навчання, але протрималася лише чотири тижні, перш ніж повернутися до Тирасполя.
«Я швидко зрозуміла, що це не моє місце. Мені було некомфортно», – згадувала вона. «Мені ще шість років тому було ясно, що Росія не те місце, де я могла б жити».
Але бунт, який назавжди змінив її життя, стався у листопаді 2018 року, коли Калік зустріла молодого призовника, який розповів їй про життя в армії.
Збройні сили Придністров'я майже повністю укомплектовані призовниками, термін служби яких становить один рік. Ухилення від призову карається великим штрафом та ув'язненням. Правозахисні організації зазначають, що молоді люди нерідко одержують молдавські чи українські документи, щоб уникнути призову.
«Люди знають, що життя в армії тяжке, але ніхто про це не говорить», — пояснила вона, згадавши, як почувалася зобов'язаною розповісти реальну історію, що ховалася за пропагандою захисту Батьківщини. Реальність така, що армія глибоко ранить молодих людей, впливаючи на їхнє фізичне та психологічне здоров'я.
Калік вдалося поговорити з іншими 11 молодими солдатами, і наприкінці 2019 року празька громадська організація People in Need підтримала її в опублікуванні книги «Рік молоді» — розповіді про те, що відбувається за лаштунками очима десятка солдатів, які анонімно розмовляли з нею.
«Книга має на меті відкрити [дебати] на цю тему. Ми не повинні закривати очі на все, що відбувається в армії. Це стосується питань прав людини, поганих умов життя, корупції, насильства, нестатутних відносин», – пояснила вона.
Видання книги відбулося у Культурному центрі «Клуб 19», популярному серед молоді, яка виступає проти влади. Клуб, відомий як «останній острів свободи», закрили у 2021 році.
Після виходу книги Калік отримала кілька повідомлень від матерів, які розповідали їй, що їхні сини повернуться з армії з різними проблемами зі здоров’ям, як-от гастрит, хворе серце, зіпсовані зуби. Вони були зламані.
Солдати написали їй і розказали, що ці історії віддзеркалюють їхні власні.
Очікуючи на реакцію влади, Калік звернулася до адвоката, і справді – проти неї було порушено кримінальну справу за підозрою в екстремізмі. Потім пролунав телефонний дзвінок від влади.
«Хтось, хто представився Дмитром, зателефонував мені 3 лютого 2020 року», — сказала Калік. «Він сказав мені прийти на бесіду, але я зрозуміла, що це буде допит і не пішла. Не думаю, що я була б тут сьогодні, якби пішла».
Вона залишила свій будинок і у березні 2020 року переїхала до Києва, де працювала письменницею.
«Мені регулярно сниться, що я хочу повернутися додому, але коли добираюся до кордону, розумію, що забула паспорт, тож не можу перетнути кордон. Потім я раптово прокидаюся. Це не страх, це втома та тривога, тому що я не знаю, на якій стадії справа», — пояснила вона.
Через два роки рано вранці 24 лютого їй зателефонувала подруга і повідомила, що російські танки почали в'їжджати в Україну.
Вона схопила свій рюкзак і попрямувала на захід. Вона була у дорозі 31 годину.
«Були пробки, багато людей виїжджало», — розповіла вона, додавши, що ще в автобусі, завжди з телефоном у руці, дізналася, що танки під'їхали до району, де вона жила.
Зі Львова Калік вирушила до Кишинева. Це було безпечно, але нереально.
«Було дивно перебувати в Кишиневі, тоді як більшість моїх друзів були в Україні, ховалися у підвалах, ховалися від бомб. Я зрозуміла, що тепер моє місце — в Україні».
Вона рушила назад. Тепер, у Львові, місті на заході України, на перехресті кризи з біженцями в країні, Калік знову взялася за перо, щоб як журналіст розповісти про страждання людей після вторгнення Росії.
Щоночі її будять сирени, але сьогодні вона вже не йде в підвал: бере подушку і йде спати у ванну.
«Згодом до всього звикаєш. Людська психіка влаштована так, що ми перестаємо боятися», — сказала Калік, додавши: «У мене ніколи не було ілюзії, що людська доля може бути спокійною»
This publication was prepared under the “Countering Disinformation in Moldova” project.
